С.Пилютиков: "Современную музыку нужно играть..."

C.Пилютиков: «Современную музыку нужно играть либо хорошо, либо не играть вообще»

Конечно, в этих словах Пилютикова нет ничего нового для композиторов, и вместе с тем, здесь есть важная формулировка идеи, которая занимает сознание большинства слушателей «Киев Музик Феста». Этот напряженный осенне-концертный марафон определенно стрессовый. Причем не только для слушателей и организаторов мероприятий, но и для самой новой музыки, которая, если бы была персоной, уже погибла от икоты – настолько часто о ней говорят (причем, в разных контекстах). На нынешнем фестивале представлен целый парад ансамблей, которые специализируются на исполнении «новой музыки». В их числе и ансамбль «Рикошет», который исполнил тематическую программу «Музыкальные диалоги: Украина-Япония». На вопросы нашего корреспондента об этом коллективе, а также об исполнении современной музыки ответил художественный руководитель «Рикошета» Сергей Пилютиков.
К.: Расскажите о названии вашего коллектива а также истории его создания…
С. П.: Ансамбль существует уже десять лет. Это коллектив единомышленников, молодых музыкантов, которые начинали еще с Киевской аспирантуры. И вот, по истечению десяти лет – это уже взрослые серьезные музыканты, которые играют любые стили музыки, любые виды и интересуются этим искренне. Название «Рикошет» – это изначальный выбор. Нам хотелось, чтобы коллектив назывался каким-то музыкальным термином. Слово «Рикошет» – понравилось всем по своему звучанию – так это название и закрепилось.
К.: Какие планы у коллектива на будущее, как скоро мы сможем снова его услышать?
С. П.: Как правило, коллектив участвует фактически во всех украинских фестивалях, поэтому в ближайших акциях, которые будут проходить, «Рикошет» снова будет участвовать.
К.: Ваше произведение «Легкий порух крила» звучало в исполнении «МузикФабрик», что Вы можете сказать об этом исполнении?
С. П. Здесь такая ситуация: я уже по опыту знаю, что современную музыку нужно играть либо хорошо, либо не играть вообще, потому, что вся она состоит из мельчайших деталей и нюансов, и если эти нюансы и детали не играются, то музыка просто рассыпается. «Музик Фабрик» – это замечательный коллектив, один из лучших в мире – вот такое исполнение должно быть всегда, к такому уровню и нужно стремиться.
К.: Прокомментируйте, пожалуйста, выбор дирижера для украино-японского проекта.
С. П.: Вика Рацюк вообще очень талантливый человек. Она одна из тех людей, которые живо интересуются современной музыкой, ведь обычно дирижеров обучают на стандартном материале, и многие из них не могут перешагнуть рамки музыки XVIIIXIX веков. Кроме того, Виктория уникально технически подготовлена, она буквально кожей и мясом чувствует современную музыку – это ее специфика, ее стилистика. «Рикошету» было очень приятно работать с таким человеком, и, фактически, Вика сделала девяносто девять процентов музыкальной работы в коллективе.
К.: Спасибо за беседу!
«Вам Спасибо!» – ответил С. Пилютиков, и неизвестно почему возникла железная уверенность в том, что современная музыка в Украине в надёжных руках.

Подготовила Анна Волчок

 

В Оперній студії консерваторії показали прем’єру “Алеко” Сергія Рахманінова


Криваву пушкінську історію з життя циган Сергій Рахманінов представив у оперному жанрі як свою дипломну роботу. Одноактна опера була написана дев’ятнадцятирічним автором за сімнадцять днів. Першою постановкою "Алеко" у Києві 18 жовтня 1893 року диригував сам композитор. Це була історична подія, адже знаний піаніст та композитор уперше виступив у диригентському амплуа.
Останнім часом оперний жанр у столиці активно поширюється на альтернативні сценічні майданчики. Консервативна політика Національної опери, як не дивно, створює благодатний ґрунт для успіху та резонансу свіжих проектів поза її стінами. Чого вартий, скажімо, абонемент “Велич опери” Національної філармонії. Скромну лепту у цей процес вносить і Оперна студія консерваторії. Специфіка цієї сцени пов’язана з багатьма факторами. Показово те, що тут грає в основному молодь, яка стабільно забезпечує, сказати б, творче бродіння в колективі. В результаті як мінімум два спектаклі упродовж сезону показують зрілий, конкурентоздатний художній продукт.
Недавня прем’єра “Алеко” одна з таких. Насамперед, рахманіновському шедеврові пощастило з постановниками. Як говорив Борис Покровський, метр та незаперечний авторитет оперної режисури, справжній музичний спектакль потребує ідеального взаєморозуміння між диригентом та режисером. У київській прем’єрі “Алеко” із цими двома ролями блискуче справилась одна людина, Вікторія Рацюк (обидві спеціальності є її професійним надбанням).
Якщо згадати протистояння драми і музики, то спектакль Вікторії Рацюк — це, безумовно, музика. Сценічна дія тут існує настільки, наскільки вона повинна сприяти найповнішому розкриттю та звучанню партитури опери. Характерність спектаклю в тому, що оперна умовність тут присутня у своєму найкращому прояві. Акторська гра не претендує на методику Станіславського, але режисер розставив ефективні акценти, котрі стають певним допінгом для сценічного ряду: кривава пляма на білій сорочці Алеко перекриває всю тьмяність сценічних декорацій, любовно-еротичні обійми Земфіри з молодим циганом ледь не виходять за рамки умовності, ревіння зрадженого Алеко за експресією дає фору його ж кривавій плямі. Все ж пристрасті та драма ревнощів не виходять із берегів. Інакшими словами, баланс між сюжетом та партитурою Вікторією Рацюк був знайдений.
Акторський кастинг для постановки “Алеко” досить вдалий. Олена Токар у ролі Земфіри справді не боїться ні ножа, ні вогню. Для студентки другого курсу таке виконання — це безумовний успіх. Кожен звук в її партії наповнений якщо не кокетством, то пристрастю чи презирством. Хоча молода артистка має й акторський хист. Образ Земфіри створювався, перш за все, завдяки її вокальній обдарованості. Досить незвичним видався Алеко (Ігор Євдокименко). Можливо, в його образі дещо не вистачало “сивини”, зрілості героя, адже ця проблема є однією з основних, враховуючи, що суперник Алеко — безіменний молодий циган. Проте Євдокименко так натурально ридав, що стало страшно за артистку Токар, котру Алеко-Євдокименко за сюжетом мав зарізати. Ця ж участь очікувала й коханця Земфіри, молодого цигана. Його співав Дмитро Фощанка, справедливо орієнтуючись на типовий образ ліричного героя. Роман Смоляр у ролі старого цигана та Олена Зінченко (стара циганка) органічно вписали в любовний трикутник своїх героїв другого плану. Хор до його честі був не суцільною нерухомою масою, а помітно старався наблизитися до такої маси, про яку кажуть: “цигани як цигани”.

Олександра БОРИСОВА спеціально для “Хрещатика”.

 
 БИОГРАФИЯ
 
 ФОТО ГАЛЕРЕЯ
 
 ВИДЕО
 
 АФИША
 
 ПРЕССА
 
 ПУБЛИКАЦИИ
 
 ОТЗЫВЫ
 
 РИКОШЕТ
 
 КОНТАКТЫ
 
 
 
ENG  RUS